Головна сторінка Утворення багатопартійної системи та її вплив на державну політику на сучасному етапі

 Создание сайтов в Киев очень важно для современной многопартийной системы в Украине :) Стаття написана на Українській мові і це дуже патріотично.

Утворення багатопартійної системи та її вплив на державну політику на сучасному етапі

 

1.Основні тенденції розвитку

Дві тенденції формування багатопартійності в Україні

  Багатопартійність,яка виникла й почала складатися в умовах горбачовської перебудови,а також у перші півтора-два роки після розпаду Радянського Союзу,в чомусь була схожою з політичною обстановкою у Російській імперії

на початку ХХ століття,а в чомусь разюче відрізнялась від неї.Схожість ситуації була в тому,що в політичне життя країни почали бурхливо вторгатися численні політизовані групи,угруповання ,рухи й просто об’єднання,які проголошували себе партіями.

   Спочатку ці нові партії здебільшого на мітинговому рівні намагалися формувати свої програмні положення ,проголошували й тиражували різного роду маніфести та звернення.

   Джерелом багатопартійності стали дві тенденції у громадсько-політичному

розвитку радянського суспільства в другій половині 80-х років.Перша тенденція виявлялася в тому,що усередині КПРС виникли політичні сили,які прагнули корінної перебудови й реформування суспільства та всіх його інституцій на оспові широкої демократизації.Ці політичні угрупування сершу пройшли шлах ідейно-політичної консолідації в лавах комуністичної партії на основі утворення своїх власних платформ,а вже потім – остаточне відокремлення від КПРС і створення політичних партій.

   Очевидно варто звернути увагу на той факт,що в умовах політичної та суспільно-громадської стагнації в лавах правлячої еліти починає швидко поширюватись таке явище,як подвійна мораль.Подвійний старт поведінки владної бюрократії поступово закріплюється  на всіх поведінках  системи.

   Згодом настає такий момент,коли внутрішній розклад досягає рівня критичної маси,а найбільш психологічно підготовленими до участі в русі виявляються ті,хто лише нещодавно відрізнявся найбільшим конформізмом,

хто поєднував розуміння усіх пороків радянської системи з заповзятливим служінням їй. Для них перечід від одного способу мислення до іншого був

найменшою складністю”.

   Іші політичні партії формувалися з колишніх підпільних та напівпідпільних

Опозиційних сил,які в умовах демократизації суспільства та поширення гласності отримали реальну можливість не тільки легалізуватися, а й оформитися в політичні організації та обєднання.

   Вже на початку 1991 р. у Радянському союзі, зокрема і в Укараїні, здебільшого існувала багатопартійність, з’явилися десятки, сотні і навіть

тисячі громадсько-політичних організацій та об’єднань, які прагніли бути незалежними від державного й партійного контролю.В Укараїні цей процес тривав найбільш активно, а за кількістю політичних угруповань, які протистояли КПРС, він був значно ширшим, ніж загалом в СРСР.

Етапи української багатопартійності у нових політичних умовах

   Сучасна багатопартійність в Україні фактично почала складатися з кінця 50-х років, коли було засновано нелегальну організацію Укараїнський робітничо-селянський союз, який проіснував до 1961 р.

   У середині 70-х років у Києві було створено “Українську Гельсінську ГРУПУ” (37 чоловік), серед активістів якої були М.Руденко, Л.Лук’яненко,

Н.Світлична, В.Чорновіл, Ю.Шухевич та ін. На початку 80-х років виникають Український демократичний союз, Український культурологічний

клуб, Український християнсько-демократичний фронт, Український екологічний рух Зелений світ тощо. Чисельність цих угрупувань була невелика. Соціальний склад-переважно представники творчої інтелігенції та студенти. Восени 1988 р. виникло масове громадсько-політичне обєднання

Рух, яке зародилося у середовищі київських письменників. Одже, можна вважати, що першим етапом формування багатопартійності в Україні був тридцятирічний термін від хрущовської відлиги до горбачовської перебудови, коли виникали й формувалися ( в основному нелегально ) політичні об’єднання і рухи, які пізніше ставали підгрунтям політичних партій.

    Другий етап багатопартійності охоплює період з кінця 80-х років до середини 1991 р. ( після скасування 6-ї статті Конституції СРСР про політичну монополію КПРС ). У цей час започатковується процес формування політичних партій. Тоді їх було створено близько 20. Суспільно-політичне життя в республіці розвивалося двополярно. На одному боці була Компартія України, усередині якої починають формуватися платформи ( майбутні самостійні партії ), а на протилежному полюсі-блок партій і рухів,

які стали називати себе демократичними.

   Третій етап розпочався після серпневих подій 1991 р., після чого процес формування багатопартійності в Україні набирає не тільки широкого розмаху, а й стає на певну юридичну основу. Правовий статус політичних партій закріплюється реєстрацією в Міністерстві юстицій республіки, триває діяльна підготовка до прийняття Закону про політичні партії, що дало змогу швидше сформувати демократичну політичну систему держави.

   Багатопартійність 80-90-х років в Україні не була викликана нагальною соціально-класовою потребою, як це було на початку століття. Тепер соціально-політичні проблеми загострювалися й активно дискутувалися не широкими народними масами, а групами політиків, які вийшли на політичну арену і набували популярності, нерідко нетривалої, на фоні абсурдної, багато в чому потворної політики та непослідовної політики тодішнього радянського керівництва, управлінських структур на місцях.

   Реальний плюралізм, зокрема у формі багатопартійності, на який покладалися великі надії, як більш-менш завершений ще не склався,хоча,

Здавалося б, цьому було приділено чимало часу . Тривале панування КПРС

як партії-авангарду обумовило особливі труднощі на шляху утворення дієздатних партій звичайного неавангардного типу. Більшість з них виникала на антикомуністичній хвилі, народжувалося з бунту проти монополії  однієї партії.  

Сучасні реалії та особливості

   Сьогодні багатопартійність в Україні має фактично три політичних напрями, тобто таку класичну схему, яка харвктерна для більшості сучасних демократичних держав. Це поліьтичні партії лівої, правої, та центриської орієнтацій.

   Уважне знайомство з партійними програмами, з програмними документами партій усіх напрямів виявляє не тільки їхню змістовну та смислову едентичність, а й фактичну єдність – за оцінкою основних проблем внутрішньополітичного та міжнародного життя, з питань формування державності, соціально-економічної політики, глобальних стратегічних

цілей, у тому числі й місця Укараїни в новому геополітичному просторі. Відмінність же повязана з тактичними моментами та підходами, загалом з другорядними питаннями й політичними оцінками.

   Варто, однак, мати на увазі, що партії трьох названих політичних напрямів не є чимось стійким, монолітним, до кінця оформленим. У кожному з цих угруповань, звичайно, є свої радикали й ліберали, консеркатори й реформатори, екстремісти й помірковані.

   Соціально-економічна ситуація в державі, загострення внутрішньополітичної боротьби спонукають їх лідерів постійно дбати про зміцнення авторитету своїх партій, оскільки перспектива політичної поразки для деяких з них може означати і політичний крах.

   Тенденція обєднання політичних партій та активна робота щодо посилення

Впливу на громадські організації та рухи помітні вже тепер. Зокрема, Комуністична партія України у своєму новорічному привітанні трудящим зробила заяву: Компартія України орієнтується на мирний прихід трудящих

до влади на чолі з лівими силами – комуністами, соціалістами, селанською

партією – на виборах  у 1998 та 1999 роках

   Не відстають у цьому й праві та право-центриські партії.

   З ініціативою політичного об’єднання виступив Рух, який зумів зосередити навколо себе такі політичні об’єднання: Конгрес української інтелігенції ( Іван Драч ), Товариство “Просвіта” ( Павло Мовчан ) і Всеукраїнське об’єднання ветеранів ( Ігор Юхновський ).

    Намагання сформувати центриський предвиборний блок простежується і в партіях ліберальро-демократичної орієнтації. Слід звернути увагу, що до цієї низки політичних сил України певну заінтересованість виявляють представники президентських та урядових владних структур. Здається, період, коли політичні лідери та їх оточення активно дистанціювалися від будь-якої партіїної належності минув. Тепер президентські та урядові кола усвідомили, що від формування демократиної політичної системи в Україні їм не заховатися за ширмою якоїсь невиразної позапартійності. Настав час чіткого політичного визначення. А це означає, що партійно-політична належність майбутніх українських президентів, глав урядів та їхніх кабінетів стає реальністю. Тому й триває нині у владних колах та структурах пошук свого партійно-політичного обличчя. Тому й шляхи обираються різні. Помітними, однак, є тут три тенденції.

   Перша виявляється у прагненні ввійти в довіру і вступити до лав уже

сформованих партійних систем, здебільшого правої та право-центриської орієнтації. Проте такий шлях дається дорогою ціною, бо потребує значних політичних поступох цим силам, що неминуче викличе політичне обурення опонентів.

   Друга тенденція пов’язана зі спробами створити “власні” політичні партії, які могли б стати ідеологічними бастіонами у майбутніх виборах.

   Третя тенденція полягає у сробах блокуватся з партіями центриської орієнтації. Але малочисельний склад більшості цих партій слабо впливає на електорат республіки. Відсутність надійної соціальної бази та програмна невиразність теж роблять такий альянс примарним.

Соціально-економічні важелі політичного успіху

   Провідною тенденцією найближчого політичного майбутнього в Україні буде, безумовно, загострення боротьби усіх політичних сил – за електорат, за голоси виборців на виборах. Переможуть ті політичні сили, програми яких будуть найбільш привабливі своєю здійсненністю.

   А який же стан у соціально-економічному житті сьогоденної України і який настрій масового українського електорату? Слід відверто сказати, що політика корінного соціально-економічного переорієнтування держави після 1991 р. дала результати тільки в її рушійній частині. Так, Український центр економічних та соціальних досліджень разом з представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні наголошують на прогресуючих тенденціях  економічної деградації України, зубожінні більшої частини населення. За пять років незалежності Україна втратила майже половину свого промислового та сільскогосподарського потенціалу. У 1996 році ВВП становив близько чверті від рівня 1990 р”. Маючи такі погані показники розраховувати на підтримку виборців з боку представників влади та політичних партій, які повязані з владними структурами чи впливаоть на них, навряд чи реально.

   Соціальні опитування свідчать про те, що населення України не підтримує соціально-економічний курс влади. Соціальною опорою цієї політики є “нові українці”: колишні магнати чогного ринку та тіньової економіки, колишня партійно-державна й господарська номенклатура, яка швидко розбагатіла в нових умовах; торговці, кооператори, приватні бізнесмени, які вийшли зі сфер виробництва, науки, армії та спецслужб ( до 10% діючого населення ).

    Серед прибічників політики влади – чиновники управлінських структур, частина депутатського корпусу, еліта армії, силових відомств, окремі засоби масової інформації – всього до 15% майбутніх виборців. Причому в умовах глибокої кризи кількість благополучних громадян постійно зменшується, тож звужується й коло провладного електорату.

    З іншого ж боку політична система України формується як демократична, тому передбачається різноманіття політичних сил з конкуренцією між ними в боротьбі за представництво в державній владі.

2.Політичні партії лівого спрямування

Шляхи становлення

   З проголошенням незалежності лівий рух пройшов певну еволюцію.Після заборони КПУ в країні фактично не було організацій лівого напряму. Встановилося своєрідне панування націонал-демократичних партій та рухів, в ідеологічно-пропагандистській діяльності яких домінували націонал-радикалістські настрої. На численних мітенгах та мамніфестаціях це сприймалося, як боротьба проти імперського тоталітаризму за національну незалежність.

   Проте вже восени 1991 р. лівий політичний рух заявив про себе створенням та реєстрацією Соціалістичної партії України на чолі з О.Морозом. Ще через півроку була створена Селянська партія України ( березень 1992 р. ). У жовтні 1993 р. після тривалої політичної боротьби було відроджено  Комуністичну партію України, після чого лівий рух в Україні масовості та політичного впливу.

   Сьогодні три політичні партії – КПУ, СПУ, СелПУ – організаційно та ідейно-політично найбільше сформовані, досить структуризовані у центральних керівних органах та на місцях. Беруть участь у формуванні сучасної політичної системи.

   Є ще кілька політичних партій, які враховуються лівими силами. Серед них Прогресивна соціалістична партія України, Партія комуністів ( більшовиків ) України, Союз комуністів України – Комуністична партія України, Оновлена Комуністична партія України.

Проблема єдності на тлі загальних поглядів

   Немає сенсу детально розглядати політичні кредо й прагнення дрібних політичних партій. Вони маловідомі й щеменш впливові в українському суспільстві. Тму доцільніше розглянути діяльність та стан трьох зазначених політичних партій України – КПУ, СПУ, СелПУ як основних політичних сил лівого руху.

   Загальні риси цих партій: пріорітет державних форм господарювання; державна власність на землю і всебічна підтримка державних господарств

колгоспно-радгоспного типу; повернення комунальних послуг до вартісного рівня радянських часів; відродження безплатної системи охорони здоров’я та освіти; припинення процесу розшарування суспільства на купку багатіїв й зубожіння мільйонів; побудова держави та політичної системи за активної участі трудящих; зміцнення зв’зків з колишніми радянськими республіками і в першу чергу з Російською Федерацією; опозиція до існуючої влади тощо.

   Існує велика розбіжність у підходах й оцінках цих проблем, шляхах їх вирішення, усередині цих партій більшість цих проблем розцінюється нерівнозначно.

Комуністична партія України

   Комуністична партія України відроджена й заснованау жовтні 1993 р., налічує усвоїх рядах 140 тисяч членів. Має свої обласні комітети по всій Україні, а також 624 комітети в містах та районах республіки, 5172 первинні партійні організації. Тираж центрального органу КПУ – газети Комуніст у січні 1997 р. становив 100 тисяч примірників, з них більше 97 тисяч за передплатою. Найчичисельнішими партійними організаціями комуністів є кримська, харківська, чернігівська.

   Комуністи – депутати Верховної Ради України сформували найбільшу депутатську фракцію.

   Серед членів ЦК, керівних органів на місцях практично всі мають вищу освіту, є середних видатні діячі науки та культури.

   У комуністів є внутрішньопартійні проблеми. Стурбованість у керівництва викликає незадовільна робота серед трудящих ( робітничого класу, селянства, інтелігенції ), а також молоді.

   Нова програма КПУ у соціально-економічній сфері враховує потребу в корегуванні суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації в Україні: частково визнається право на власність, бо реально вже понад 60% власності перебуває у володінні юридичних осіб; наголошується на необхідності створення умов для чесної праці незалежно від форм власност, якщо вона націлена на вирішення загальнонародних завдань. У загальнонародній же власності залишаються базові галузі народного господарства, земля, природні ресурси, надра.

   Певного розвитку набула проблема посилення впливу на трудящих Укараїни та повернення авторитету партії. Пожвавлюється робота первинних організацій, ідеологічна діяльність серед населення, виховання справжніх лідерів.

 

 

Соціалістична партія України

   Соціалістичну партію України було створено восени 1991 р. після заборони діяльності КПУ. Зареєстрована Міністерством юстиції України 25 листопада 1991 р., налічує 35 тисяч членів партії. Керівником її обрано Олександра Мороза, колишнього секретаря обкому КПУ, а на час обрання – вже відомого тоді політика, депутата Верховної Ради України, секретаря комісії з питань агропромислового комплексу.

   Складалася СПУ з колишніх членів КПУ, значна частина яких вступила до СПУ тимчасово, щоб проводити політичну боротьбу за відродження комуністичної партії. Проте і після відродження КПУ партія соціалістів зберегла свою політичну вагу і вплив у певних регіонах держави ( Донецька, Лкганська, Житомирська, Львівська, Дніпропетровська, Київська області ). Соцпартія видає свої друковані органи – теоретичний та політичний журнал “Вибір” і газету тижневик “Товариш” українською та російською мовами. Політичним тріумфом СПУ було обрання О.Мороза головою верховної ради України. Певна політична стабільність Соцпартії повязана з прагненням удосконалювати свою соціально-економічну та внутрішньо-політичну програму відповідно до реальних змін у житті держави.

   На III загальнопартійній конференції СПУ ( лютий 1996 р. ) в соціально-економічному плані було визначено:

1.первинність виробничо-промислової політики;

2.захист та підтримка власного товаровиробника;

3.розвиток внутрішньої та зовнішньої кооперації;

4.реальне забезпечення державою пріорітетності галузей і виробництв, в першу чергу високотехнологічних, базових для промисловості та сільского господарства та енергетики;

5.збереження основи для прогресивних технологій в агропромисловому комплексі, недопущення розвалу колективних господарств;

6.виведення економіки з “тіні”, керованість макроекономічних процесів державою, приборкання корупції та злочинності, розмежування державної та недержавної форм власності;

7.підпорядкування інтересам виробництва фінансово-кредитної політики, контроль за діяльністю банків;

8.утвердження пристижу чесної праці, її мотивації;

9.підготовка кадрів за рахунок держави, підтримка науки, культури, освіти, охорони здоровя;

10.реформування системи оплати праці та пенсійного забезпечення. СПУ важливе значення надає посиленню ідеологічної та організаційної роботи.

   Партія соціалістів у 1996 р. зазнала досить прикрих втрат, коли серйозні суперечки у керівній верхівці призвели до розриву з партією досить відомих лідерів соціалістів Н.Вітренко ( доктора економічних наук ), В.Марченка ( відомого парламентаря ) та О.Божка ( керівника СПУ у Києві ). Н.Вітренко та В.Марченко заснували Прогресивну соціалістичну партію України ( зареєстрована Міністерством юстиції України у квітні 1996 р. ). О.Божко заснував свою політичну структуру Трудова Україна. Про ці політичні об’єднання, як і про соціальну базу відомо дуже мало, крім частих й різких виступів, в тому числі на сторінках газет, самих лідерів, спрямованих проти О.Мороза.

   За останні роки імідж лідера партії соціалістів неухильно зростав, і тепер він стабільно посідає друге-третє місце практично у всіх соціологічних опитуваннях. До того ж наявність у лівому русі двох найвідоміших політичних лідерів – керівника КПУ П.Симоненка й керівника СПУ О.Мороза – вносить певний елемент суперництва між ними, який старанно прагнуть підштовхнути й загострити деякі політичні сили.

Селянська партія України

   Селянська партія України ( СелПУ ) є третьою найбільшою складовою лівого руху.Партія була заснована у січні 1992 р. в Херсоні, куди прибуло 217 делегатів з 11 областей республіки. Навесні того ж року зареєстрована Міністерством юстиції України. На сьогодні СелПУ має в своїх рядах понад 100 тисяч членів, 17 обласних та понад 350 районних організацій. Головою партії з 1992 р. є Сергій Довгань, директор радгоспу “Космос” з Херсонщини, депутат Верховної Ради України, керівник фракції аграрників, член Комітету Верховної Ради з питань фінансів та банківської діяльності.

   СелПУ найменш відома представникам політичної науки й політичним оглядачам, бо усі свої з’їзди проводить за зачиненими дверима, тісно спілкується з КПУ та СПУ, але має свої чіткі погляди на внутрішньополітичні проблеми держави. Вищими органами партії є збори, конференції та зїзди, які обирають Раду партії й секретаріат. Практичну організаційну роботу між зїздами проводить секретаріат партії.

   У своїй Програмі СелПУ стоїть на позиції визначення суверенітету України, за соціальноекономічний розвиток України, вважає неприпустимою суцільну приватизацію усієї колгоспно-радгоспної власності.

   Створення 1996 р. пової Аграрної партії під егідою президентських та урядових структур може вплинути на становище й статус СелПУ, бо ця нова партія, щоб здобути підтримку багатомільйонного електорату у виборах, широко декларує свою увагу до великих сільскогосподарських об’єднань держави, їх керівників. Наявність же у владних структур відповідних коштів та матеріально-технічних засобів може повернути кількість прихильників лівої партії на користь партії влади з центристськими намірами.

   Загалом щодо сучасного лівого руху в Україні можна зробити деякі висновки:

   Лівих партій менше у багатопартійній палітрі України, але за кількістю членів вони більші, краще ідеологічно та організаційно згуртовані, мають значний вплив на населення;

   ліві партії ще не згуртовано в міцний політичний блок, але певні зусилля до цього останнім часом докладаються;

   відсутність представників лівих партій в уряді і президентських структурах надає їм політичної переваги.

            3.Політичні партії правого спрямування

Географія впливу та дій

   На зорі незалежності у 1991-1992 роках здавалося, що політичне панування на завжди або на дуже довгий час перейде до політичних партій і рухів суто національної орієнтації.

Після серпня 1991 р. політична перевага цих сил була набагато більшою, фактично тотальною. Політичні партії націонал-ліберального, консервативного, демократичного, радикального напрямків активно діяли не тількт на маніфестаціях, а й на урядово-державних рівнях, у Верховній Раді, засобах масової інформації.

   Сьогодні в Україні налічується 13 партій національного та націоналістичного напряму, які у відчизняній політології одержали класифікацію “правих” ( правоцентриських, правих, ультраправих ), або партій  “консерватизму“. Найвизначнішими партіями правого спрямування є Народний Рух України ( 55 тисяч ), Українська республіканська партія ( 15 тисяч ), Конгрес українських націоналістів ( 15 тисяч ), Християнсько-демократична партія (12 тисяч ), Українська національна асамблея ( 10 тисяч ) та Демократична партія України ( 6тичяч ). Інші партії цього блоку налічують у своїх рядах від 1 до 4 тисяч членів і мають більш вузькокорпоративний або незначний регіональний вплив. Загальна кількість партій правої орієнтації становить 130 тисяч чоловік.

   Представники правих повністю контролюють місцеву владу в більшості областей західного регіону, мають певну перевагу в місцевих структурах влади Києва. Але політичний вплив цих партій фактично відсутній у промислових центрах і регіонах сходу респібліки, досить незначний на півдні й більшості центральних областей України.

 

 

 

 

В умовах міжпартійної боротьби

   Становлення та зростання авторитету правих партій пов’язано зі створенням незалежної державності України, найважливішими віхами якої було проголошення декларації про державний суверенітет України ( 16 липня 1991 р. ) і прийняття Акту про незалежність України ( 24 серпня 1991 р. ). Створений у 1989 р. Народний Рух України став організацією, яка фактично привела до ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Значення падіння політичного престижу партій правого напряму можна простежити за результатами виборів до Верховної Ради України у 1994 р., а також виборів президента України в кампаніях 1991 – 1995 рр.

   Підняття авторитету правих партій в українському суспільставі пов’язано з фактичною фідсутністю грунтовних соціально-економічних програм і практичних заходів, які були б зрозумілі та близькі широким масам трудящих. Політичні заяви лідерів правих партій, як і їх засобів інформації, постійно і досить послідовно будуються на грунті нещадної критики “комуно-червоних”, які нібито керують усім соціально-економічним процесом і гальміють реформівання економіки України, більшість населення республіки звинувачує у своєму злиденному становищі правих.

Народний Рух України

   Народний Рух України ( НРУ ) – найчисельніша та впливова політична партія правої орієнтації, налічує в своїх рядах 55 тисяч членів, має первинні осередки, районні та крайові організації, центральні органи ( з’їзд, який обирає Голову, пешого заступника Голови, членів Центрального Проводу, Малу раду – органи Руху, що постійно діють в період між з’їздами ). Найбільші крайові організації Руху у Львівській, Тернопольскій, Рівненській областях. НРУ як політична партія сформувалась у 1992 р. ( юридична реєстрація у 1993 р. ) і своїм корінням виходить з суспільно – політичної організації “Рух”, що виникла у середовищі українських письненників у 1989 р. і об’єднала навколо себе Товариство української мови, Демократичний союз та Українську Гельсінську Спілку.

   Як політична партія НРУ бере активну участь у всіх внутрішньополітичних подіях в Україні. Він має свої друкованні видання Час/Time і Народну газету, його лідери часті гості на телебаченні. До парламенту України обрано 22 депутати від Руху, які виступають окремою фракцією. Депутатські мандати було здобуто у 8 областях.

   Але рух не став лідером правого й правоцентриського блоку. Його жорстка боротьба з УРП і ДемПУ послабляла вцілому позиції правого руху. Зокрема, член Центрального Проводу Руху В.Цимбалюк заявив, що ці партії “дискутували ідеї демократії, оскільки своєю принциповою позицією створювали в народі уявлення, що демократи перебувають при владі і несуть відповідальність за нинішній стан речей у державі.

Українська республіканська партія

   Друга за значенням і вагомістю політична партія правого напряму – Українська республіканська партія ( УРП ) – знала кращі часи. Створена з надр Української Гельсінської Спілки у квітні 1990 р., УРП швидко набирала популярності завдяки довить солідній групі лідерів, активних борців проти радянського ладу, колишніх політв’язнів. Це Л.Лукяненко, С.Хмара, брати Микола та Богдан Горині, М.Поровський, О.Шевченко та інші. На час установчого зїзду УРП нараховувала 2300 членів, на час II зїзду ( червень 1991 р. ) – 8 тисяч, на час III зїзду ( травень 1992 р. ) – близько 12000. Після III з’їзду блтзько тисячі членів УРП на чолі з С.Хмарою вийшли з партії і створили Українську консервативну республіканську партію ( УКРП ). Свого пятирічного ювілею УРП досягла досить згуртованою політичною структурою, в якій налічувалося 14 тисяч членів партії. Вона мала 12 своїх представників у Верховній Раді.

   Під час виборів президента держави УРП підтримувала кандидатуру Л.Кравчука. Була в опозиції до Л.Кучми, але й після його перемоги підтримала у 1995 р. Конституційний Договір, провела корекцію політичного курсу. Скрутні часи для УРП почалися після VI з’їзду ( жовтень 1995 р. ), коли Львівська і Київська організації “зробили” головою партії до того нікому не відомого політика регіонального рівня Богдана Ярощинського, народного депутата України. Свавільне рішення Б.Ярощинського про входження партії до політичного блоку з КУН викликало незадоволення. Партія опинилась на порозі чергового розколу, який стався на початку 1997 р.

Конгрес Українських Націоналістів

   Конгрес Українських націоналістів ( КУН ) зареєстрований як політична партія у 1993 р., коли було перенесено в Україну діяльність Організації Українських Націоналістів         ( С.Бандери ), яка ранше діяла за кордоном. ОУН (б) з 1950 р. втратила зязок з Україною, хоча й робила неодноравові спроби відновити свої структури. Нова політична ситуація дала змогу зробити це і сприяла створенню й легалізації партії.

   Конгрес Українських Націоналістів налічує 15 тисяч осіб. Найбільші організації у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільскій областях. Партія видає газети Гронота

Шлях перемоги, а її концепція суспільного ладу опирається на побудову національної унітарої держави.

   Головою КУН є Слава Стецько, вдова Провідника ОУН Ярослава Стецька. З часів після гітлерівської окупації і до 1993 р. перебувала в еміграції, її засновником є Сергій Жижко, який до 1992 р. був в УРП, потім в УНА, а з 1994 р. – заступник Голови Проводу КУН.

Українська Національна Асамблея-Українська народна самооборона

    Досить відомою в Україні, серед націонал-радикального крила політичних партій, є Українська Національна Асамблея-Українська народна самооборона ( УНА-УНСО ). Партія сформувалась на основі одного крила Української міжпартійної асамблеї ( УМА )

на чолі з Р.Шухевичем, яка виникла у 1990 р. У серпні 1991 р. було утворено Українську національну самооборону ( УНСО ). Пізніше вони об’єдналися, і як самостійна політична партія УНА-УНСО була зареєстрована Міністерством юстиції України у грудні 1994 р. До цього партія вже налічувала в своїх рядах близько 10 тисяч членів, а на виборах до Верховної Ради провела депутатами трьох своїх активістів – О.Вітовича і Я.Ільясевича від Львівської області й Ю.Тиму від Тернопільскої.

   УНА-УНСО видає часописи замкова гора, Українські обрії, Голос нації”, “Черкаська зона, Наша справата теоретичний журнал Націоналіст.

   Соціально-економічні, політичні, правові й духовні програмні положення УНА-УНСО за характером націоналістичні.

   У вересні 1995 р. було анульовано запис у Державному реєстрі Міністерством юстиції України й відмінено реєстрацію та легальний статус партії УНА-УНСО. Але на прикінці 1997 р. партію знову було зареєстровано і в передвиборній кампанії вона здобула нову легальність.

   Таким чином, більшість партій націонал-демократичної й націоналістичної орієнтації поки що не спроможні спрямувати свою діяльність на розробкуконструктивних варіантів виходу з кризового стану, переважно розшукують явних та підозрюваних ворогів.

4.Центристські партії

Ідеї центризму: шлях до політичного впливу

   Ліві-праві віддзеркалюють політичну непримеренність у сучасному суспільному житті. Основою конфронтаційності в політиці були глибока криза в соціально-економічній сфері, падіння духовності, зростання злочинності й курумпованості. Треба було помякшити гостроту напруженості.

   Уже в 1993 р. президент України Л.Кравчук вперше звернувся до ідеї центризму, організації перед виборами якщо не блоку, то хоча б співпраці політичних сил на засадах центризму. Він вважав, що орієнтація на політичні сили центристського характеру дозволить забезпечити еволюційний характер розвитку суспільства, уникнути конфронтаційності дій різних політичних сил, сприяти компромісу різних гілок влади,

Згуртуванню самого суспільства.

   Сьогодні з понад сорока політичних партій, які діють у політичному процесі України, майже 28 вважають себе центристськими.

   Політологічна наука розглядає це політичне явище – партій центристського напряму – як зміну конфронтаційного стилю мислення та дій на стиль партнерства, взаємодоповнення, консенсусу, компромісу.

   Завдання сучасного центризму полягає в тому, щоб вибрати політичну програму центризму, яка повинна стати програмою боротьби за цивілізований демократичний устрій суспільства, нову політичну систему.

   Центризм міг би стати політичним барометром рівноваги, центром відмежуваннявід радикалізму.

Політичні партії центру: стан і проблеми

   Більшість центристських політичних партій України не відрізняються чітко ідеологічно-організаційною структурованістю, не мають своїх осередків на місцях, фактично не зв’язані з основними соціальними верствами населення. В основній масі – це партії-карлики, які налічують у своїх радах від тисячі до кількох тисяч членів. Таких партій за нашими підрахунками 23-28. Це свідчить не лише про політичну кволість усередині самих партій, а й вкрай незначну їх впливовість у суспільстві.

   Народні депутати – представники центристських партій входили до парламентських фракцій Єдність, Центр, Міжрегіональна депутатська ргупа, Реформи.

   Представники центристських партій більше, ніж інші, поєднані з президентськими владними структурами у центрі та на місцях, а також з урядом України.

   Ми поки що відрізняємося від Європи та США тим, що там середній клас становить більшість чи близько до більшості населення. Тому фактично надійна соціальна база центристських партій України відсутня, а самі партії – це здебільшого своєрідні політичні мундири невеликих угруповань сучасних власників капіталу або чиновної бюрократії, до яких залучено окремих представників рзних прошарків суспільства.

   В Україні відсутні належні умови для формування середнього класу. А це означає, що у вітчизняного центризму поки що немає соціальної опори і мабуть ще довго не буде. Ось чому чітко простежується інша тенденція – залучення до тієї чи іншої центристської партії відомих політиків або чиновників із різних владних структур, позапартійних депутатів Верховної Ради, впливових діячів на місцях та інших.

Ліберальна партія України

   Сьогодні за вагомістю серед політичних партій центристського напрямку лідерство належить Ліберальній партії України, в рядах якої налічується 65 тисяч членів, а найбільші її осередки розташовано у Донецькій, Черкаській, Харківській, Луганській областях. Велику чисельність має у Запорізькій, Одеській, Дніпропетровській областях та Автономній Республіці Крим. Партія має свої друковані органи: Вісник Ліберальної партії України, газети Взгляд, Голос одеських лібералів. Створена у вересні 1991 р.у Донецьку місцевим мільйонером І.Маркуловим ( нині виїхав на постійне місце проживання за кордон ), ЛПУ до свого п’ятнадцятиріччя має 28 регіональних та понад 300 міських і районних організацій.

   Проте в самому керівництві партії тривала постійна напруженість, що призводила до конфліктів. Тому звідти було усунено таких лідерів партії, як Т.Кисельова, О.Соскін          ( пізніше перейшов у правонаціоналістичну УНКП, а з квітня 1996 р. став її головою ).

   Головою ЛПУ з січня 1996 р. є Володимир Щербань, народний депутат України, колишній голова ддміністрації Донецької області, звільнений з цієї посади за вимогою тодішнього голови уряду П.Лазаренка. Вищий орган ЛПУ – з’їзд, який обирає Голову партії, Голову Виконкому партії та Керуючу Раду ЛПУ.

Партія праці України

   Партія праці України ( ППУ ) налічує понад 31 тисячу членів, відіграє помітну роль в центристському русі. Найчисельніші місцеві організації має в областях Донецькій, Дніпропетровській, Кримській.

   У своїх програмних документах ППУ проголошує побудову суспільства соціальної демлкратії, забезпечення матеріального добробуту і вільного духовного розвитку людини праці на основі соціально орієнтованої ринкової економіки, використання досягнень науковтехнічного прогресу. Головою партії з 1992 р. є колишній віцепремєр-міністр України Валентин Ландик, який входить до складу політичної ради при Президенті України.

Привабливість ідей соціал-демократизму

   Соціал-демократичне крило українського центризму репризентоване двома політичними партіями: Соціал-демократичною партією України ( СДПУ ), очолюваною Ю.Буздуганом, доситьвідомим політиком, і соціал-демократичною партією України ( об’єднаною ) (СДПУ (о)) на чолі з В.Онопенком. Загальна чисельність цих партій 21-23 тисячі, а найбільші місцеві організації у Луганській,  Київській, Полтавській, Житомирській областях.

   СДПУ створено у травні 1990 р., і вона була єдиною партією української соціал-демократії до 1995 р.

   Марно шукати якусь розбіжність у програмах обох партій. Програми побудовані на єдиних принципах свободи, справедливості, соціально орієнтованої ринкової економіки,

залучення України до процесів європейської інтеграції тощо. Але є проблема особистої антипатії лідерів Ю.Бздугана та В.Онопенка.

Політичні блоки: вимушеність чи обєктивний процес

   Корінний перехід на нову виборчу систему у виборах 1998 р., де вага політичних партій або блоків постає у значно вищих мірах, змусив багатьох центристських лідерів звернутись до проблеми обєднання. Найгучнішою політичною подією в цьому плані було відродження громадсько-політичного об’єднання “Нова Україна”.

   Нова Україна була заснована у 1992 р. групою відомих політиків з метою проведення політичних та соціальних реформ, щоб вивести суспільство на шлях становлення України,

як правової демократичної держави.

   Центристські партії мають впливові політичні партії в регіонах. До таких наледить насамперед Громадянський конгрес України на чолі з О.Базилюком та Партія економічного відродження Криму на чолі з В.Шевйовим.

   Швидко набирає політичні очки створена у грудні 1996 р. Аграрна партія України, головою якої спочатку було обрано віце-примєра Михайла Зубця. У березні 1997 р. в Києві пройшов зїзд цієї партії, який обрав головою АПУ Катерину Ващук, народного депутата України від Волинської області, голову правління агрофірми Колос.

   Більшість вітчизняних політологів дотримується думки, що політичний вплив партій на формування політичної системи України дуже незначний. З цим можна пого дитися, бо сама держава перебуває у перехідному періоді та в умовах жорсткої соціально-економічної кризи, а її політична система в процесі перебудови. Багатопартійність в Україні відзначається гострою конфронтаційною боротьбою між партіями лівого та правого напрямків і кволістю, дуже низькою популярністю центристських партій.

   В умовах формування та зміцнення нової політичної системи українській багатопартійності довндеться пройти ще порівняно неблизький шлях становлення, щоб стати справжньою – реальною і впливовою складовою цієї системи.

 

                       Використана література

1.     Шевченко В.Ф. Історія українських політичних партій.К. 1999 р.

2.     Білоус А.О. Політичні об’єднання України. – К. 1995 р.

3.     Яблонський В.М. Сучасні політичні партії України. – К.: Альтпрес, 1999 р.

4.     Голобуцький Ф.П. Політичні партії України. – К. 1996 р.

5.     Нікітін С.В. Політичні партії в незалежній Україні. – К. 2001 р.

6.     Гончарук В.Г. Народний Рух України. – К. 1997 р.

 

Комментарии 

 
0 #1 Lucy 22.12.2016 12:49
I ordered a movie review from this writing service
and it was a very urgent order. The writer
managed to write my paper in 6 hours in such a way that
it brought me “A”! Happy I’ve found them! Really saved me from failing!
Цитировать
 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить